У вівторок другого тижня після Великодня, через день після Фоміної неділі (або Антипасхи), Православна Церква встановила день поминання померлих, перший після свята Великодня.
Цей день називається Радоницею і вважається Великоднем для померлих.
У день Радониці християни символічно поділяють пасхальну радість про воскресіння Спасителя з членами Церкви, які вже залишили цей світ. За свідченням святителя Іоанна Золотоуста, це свято відзначалося на християнських цвинтарях уже в давнину.
Етимологічно слово «радониця» походить від слів «род» і «радість», причому, особливе місце Радониці в річному колі церковних свят — відразу після Світлого великоднього тижня — ніби зобов'язує християн не сумувати і не нарікати з приводу смерті близьких, а, навпаки, радіти народженню в інше життя — життя вічне. Перемога над смертю, здобута смертю і воскресінням Христа, витісняє смуток про тимчасову розлуку з рідними.
Саме на Радоницю існує звичай святкування Великодня на могилах померлих, куди приносяться фарбовані яйця та інші великодні страви, де відбувається поминальна трапеза і частина приготовленого віддається жебраком братії на помин душі. Таке спілкування з покійними, виражене через прості побутові дії, відображає віру в те, що вони і після смерті не перестають бути членами Церкви Того Бога, Який є Бог мертвих, але живих« (Євангеліє від Матвія, 22:32).
А звичай, що поширився нині, відвідувати цвинтарі в самий день Великодня суперечить найдавнішим настановам Церкви: аж до дев'ятого дня після Великодня поминання померлих ніколи не відбувається. Якщо людина вмирає на Великдень, то її ховають за особливим великоднім чином. Великдень — час особливої та виняткової радості, свято перемоги над смертю та над будь-якою скорботою та смутком.
Розповідь «Світлий смуток»