Міжнародний кінофестиваль Канна (фр. Festival international du film de Cannes) є найпрестижнішою, однією з найстаріших і широко висвітлюваною весняною подією у світі мистецтва кіно. Він проходить щорічно у травні та триває майже два тижні.
Відкриття першого міжнародного кінофестивалю у Каннах планувалося на осінь 1939 року. За ідеєю організаторів фестивалю, він мав представляти альтернативу Венеціанському кінофестивалю, який потрапив під вплив офіційної нацистської влади. Програма була готова, почесним Головою журі призначено Луї Люм'єра, винахідника кінематографа.
У програму були включені американський фільм «Чарівник країни Оз» та радянський фільм «Ленін у 1918 році». Відкриття мало відбутися 1 вересня, проте саме цього дня розпочалася Друга світова війна. Відкриття було відкладено, і перший кінофестиваль Канна відбувся лише у вересні 1946 року.
За традицією, заведеною першим фестивалем, головна премія — спочатку Гран-Прі, потім «Золота пальмова гілка» — присуджується найкращому повнометражному та найкращому короткометражному фільмам.
Повнометражним фільмам на фестивалі вручаються й інші призи: Великий спеціальний приз журі, Приз за найкраще виконання чоловічої та жіночої ролей, Приз за найкращий сценарій, найкращу режисуру, найкращу операторську роботу. Журі може також присудити ще одну премію повнометражному фільму та дві короткометражні фільми.
У 1951 році організатори змінили сезон проведення фестивалю — Каннський фестиваль став проводитись навесні — у квітні чи травні.
У 1955 році головна нагорода — Великий приз Каннського кінофестивалю — був перейменований на «Золоту пальмову гілку». Першою «Золотою пальмовою гілкою», справді виготовленою із золота, був удостоєний американський фільм Делберта Манна «Марті».
З 1959 року на фестивалях журналістам почали показувати фільми вдень до початку офіційного показу. Це було зроблено для того, щоб представники ЗМІ могли скласти думку про фільми наперед.
Успіх фестивалю та його стрімкий розвиток зробили з фестивалю справжній «город», у якому можна загубитися: понад 12 тисяч акредитованих професіоналів, близько 4 тисяч журналістів. На кілька днів у Каннах збираються зірки, професіонали кіно та любителі великого екрану з усього світу.
Але в історії проведення фестивалю не завжди все було гладко: у 1948 та 1950 роках Каннський кінофестиваль не відбувся через брак грошей на його проведення. 1968 року у зв'язку зі студентськими хвилюваннями, які на момент проведення 21-го Каннського фестивалю охопили всю Францію, особливою декларацією журі від 19 травня Фестиваль було закрито. До його офіційного завершення залишалося 5 днів. Нагороди не присуджувалися.
До кінця шістдесятих років 20 століття Каннський кінофестиваль набув статусу респектабельного фестивалю — з розвиненою інфраструктурою, відпрацьованими механізмами та вміло режисованою інтригою.
Кінофестиваль 1969 року привніс нововведення до структури фестивалю — програму було доповнено проведенням «Двотижневика режисерів» — паралельного показу фільмів, організованого створеним у 1968 році Товариством кінорежисерів. Так Каннські фестивалі набули стійкої двополярної структури, що стала запорукою розвитку та успіху наступних переглядів.
У 1978 році Жіль Жакоб, щойно призначений головним відбірником фільмів, створив позаконкурсну секцію «Особливий погляд». З того часу в Каннах проходять фестивальні покази в основному конкурсі, програмі «Особливий погляд», програмі короткометражних картин та програмі Синефондасьйон (Cinefondation) — програмі студентських картин; а також в інших конкурсних, почесних та позаконкурсних програмах фестивалю.
Росія лише одного разу виявлялася головним призером Канн: у 1958 році «Золоту пальмову гілку» отримав фільм Михайла Калатозова «Летять журавлі».
У різні роки роботи радянських та російських кінематографістів удостоювалися Гран-прі фестивалю та призів Міжнародної асоціації кінокритики (ФІПРЕСІ): фільм «Великий перелом» Ф. Ермлера (1946), «Людина N 217» М. Ромма (1946), «Соляріс» А. Тарковського (1972), «Сибіріада» А. Кончаловського (1979), «Ностальгія» А. Тарковського (1983), «Жертвопринесення» А. Тарковського (1986), «Покаяння» Т. Абуладзе; головний приз журі — «Стомлені сонцем» Н. Михалкова (1994).
Успішним для російського кіно став Каннський кінофестиваль 1990 року: найкращий режисер — Павло Лунгін із фільмом «Таксі-блюз»; приз за визначні художні досягнення отримав фільм «Мати» Гліба Панфілова; «Золота камера» була присуджена Віталію Каневському за дебютну картину «Замрі, помри, неділі».
У 2003 році премію Міжнародної асоціації кінокритиків було присуджено режисеру Олександру Сокурову за представлений на офіційний конкурс Каннського фестивалю фільм «Батько та син», у 2012 році цієї нагороди було удостоєно картину «У тумані» Сергія Лозниці, також представлену на офіційному конкурсі кінофестивалю. У 2014 році фільм «Левіафан» Андрія Звягінцева був удостоєний призу за найкращий сценарій, у 2017-му Звягінцев же отримав Приз журі за свою картину «Нелюбов», а в 2018-му фільм Кирила Серебренникова «Літо» отримав Приз.
Багато російських картин потрапляли в програму «Особливий погляд» і програму «Cinéfondation».